28.12.09 01:47 Анна Вовк. UAJazz
Враження від концерту та розмова з Марком Токарем
Mark Tokar – контрабас, Mikolaj Trzaska – саксофон, кларнет, бас-кларнет, Waclaw Zimpel – кларнет, бас-кларнет, Mark Sanders – ударні
Саме заради цього виступу першочергово я і збиралася на Джаз Без 2009. Дізнавшись, що далеко не найгірша третина тентету Ken Vandermark Resonance Project, яким ми насолоджувались у Запоріжжі в жовтні цього року, приїздить до Львова, та ще й разом з англійцем Марком Сандерсом, зрозуміла – треба їхати. Це вже трохи згодом до мотиваційного списку додались і Садовська, і французи Блонді та Донеда із японцем Накатані. Чи треба казати, що не пошкодувала про своє рішення!
Несподівано, але я нарешті по-справжньому зрозуміла зміст відомої фрази «Говорити про музику, все одно, що танцювати про архітектуру» (досі сподіваюся, що з усіх одіозусів, яким приписують авторство, сказав її саме Бо Берроуз). Раніше могла погодитись зі своїми знайомими, що трактували її приблизно так: навіщо говорити (писати) про те, що краще один раз почути та зробити свої висновки, все одно неможливо передати словами всі відтінки та нюанси. Погоджувалася з трактуванням, але не з такою позицією. Тим більше, що ті ж самі люди продовжували і продовжують описувати цей суперечливий об’єкт.
Переконана – про музику необхідно і говорити, і писати і, якщо треба, танцювати. Бо всі ці практики мають на меті більше заглиблення в тему, стимулюють розуміння. Перш за все тими, хто їх здійснює. Але про висловлювання. Перераховуючи та описуючи факти, ризикуєте мати успіх. Описати музику як факт, хоч і з усіма нотографічними подробицями, – також завдання не з найважчих. Та найголовніше, що вона дає – це особисте враження. Зробити так, аби людина, неприсутня на концерті, пережила той же досвід, що і ти, спираючись на силу твоєї журналістської думки – майже неможливо. Надто враховуючи різницю у механізмах сприйняття та вивертах асоціативних рядів кожної окремої одиниці публіки. Ось і думай після цього, для кого ти пишеш. Хіба ж не для себе?
Всі ці лірично-відступні лінії ведуться до того, що я трохи собі заздрю: якби не відвідала виступ Avtokar’у 6-го грудня у Львівській філармонії, та не отримала тої неповторної неповторності безпосередньо із рук-у-вуха, навіть не знаю, хто і як міг би компенсувати мені цю втрату. Особливості складу дозволили кожному з учасників квартету досить чітко і неоднозначно заявити про себе. Поляки Тшаска та Зімпель працювали у найтіснішій зв’язці і тримали на собі багато уваги. Вони то виходили на авансцену, то відсувались трохи назад. Іноді відходили далеко ліворуч і розташовувались вздовж перпендикуляру до уявної лініі завіси. Здається, вони домовились між собою грати одночасно: майже не було окремих соло на духових. Лише по кілька хвилин, коли хтось із двох змінював інструмент. Міколай почав з альт-саксофону, Зімпель – із бас-кларнету. Через вісім хвилин Тшаска наслідує приклад товариша і вони недовгий час працюють в два баси. Потім Вацлав береться за кларнет, а ще хвилин через шість – Міколай повертається до саксофону. Десь хвилин за двадцять до кінця годинного виступу Зімпель остаточно відновлює status quo, знову діставши кларнета басового.
Співпраця цієї пари була досить плідною. Вони сьогодні формували атмосферу, прискорюючи чи вповільнюючи темп залежно від загального перебігу подій. В уяві незмінно малювався ансамбль ридаючих од вітру ринв невеличкого європейського містечка, посеред пізньої осені, під час несамовитої грози, що то затухає, то розбурхується з новою енергією. Щосили додавав фарб у цю акварель Марк Токар. Цього вечора він змусив свого контрабаса добряче попрацювати. Звучало все: і корпус, який львів’янин обробляв як просто пальцями та долонями, так само й дивним пристроєм (про це – трохи згодом), і, звичайно, струни – тривожні скрипи від водіння по них смичком тільки посилювали враження розходившоїся стихії. Вдало довершував композицію, наче вишуканими штрихуваннями гостро вточеного простого олівця, англієць. Марк Сандерс тримав нерівний ритм, не затискаючи своїх колег в міцний каркас непорушного розміру, а добираючи відповідну їх звуковиливам пульсацію, коли треба виходячи «за поля». Пікантності додавали деталі: Сандерс потрясував гроном мідних (здається) дзвоників, що раз-по-раз ставили локальний багатотональний мелодійний акцент.
Все це складалося, набігало, накопичувалося. Наче ми разом, музиканти на сцені і кожний глядач у залі, вибудовували за ці шістдесят хвилин таку собі конструкцію з багатьох дрібних деталей – крихку і тендітну, але й міцну водночас. Ювелірна робота. А тепер кожен мав забрати частину і понести з собою. Так і хотілося сказати сусіду: «Не розтруси!», «Не розбий!». Ось вам і музична інженерія. То хто там казав про архітектуру? А тепер – оскільки найліпше питання, що постають перед мистецтвоїдцями, може роз’яснити сам митець, – пропоную трохи прямої мови.
Марку, той пристрій (поліуретанова кулька, насаджена на металеву пилку – прим. авт.), що ви вокристовували як елемент для створення додаткового звучання контрабасу, саморобний? Це ваш власний «винахід»?
Марк Токар: Так, це саморобний пристрій, але ідея належить не мені. Я побачив його на концерті класичної музики – австрійського струнного квартету. Виконавці використовували щось подібне, ось я і запозичив для себе. Я використовую цей пристрій по-різному: можу бити ним як в корпус контрабасу, так і по струнах.
Чи не могли б ви докладніше розповісти про техніку препарування контрабасу, яку ви використовуєте?
М.Т.: Взагалі у тому, що стосується самої техніки, немає ніяких секретів. Все, що цікаво і незвично звучить, що є в контексті «потоку» – те й добре і може мати місце. Я сьогодні, в принципі, використовував всі із своїх прийомів. Але мені здається, що неважливо – як це робиться з технічного боку. Можна і традиційними способами – смичком, наприклад – видавати багато чудернацьких звуків. Часом я можу підкладати щось під струни – папір, якісь дерев’яні штуки – можу бити по струнах, використовувати якісь рушники, терти контрабас руками тощо. Тобто створюю звуки, які мені подобаються.
Виходячи з назви колективу – Avtokar – чи можна сказати, що ви є його лідуючою силою, координуєте потік музичної свідомості на сцені більше за своїх колег?
М.Т.: Потік музичної свідомості я координую у всіх своїх проектах. Я би не хотів казати, більше, чи менше. Функція мого інструменту – це фундамент та пульс нашої музики. А також гармонія. Тож у координації я маю приймати серйозну участь (хоча для мене це не найголовніше). З того часу, як я це зрозумів – працюю над цим, і мене це підбурює.
На скільки відсотків програма, яку ви грали сьогодні – імпровізація, а на скільки ви з музикантами щось продумуєте?
М.Т.: Це імпровізація на сто відсотків. А продумуємо ми також багато чого. По-перше, маємо досвід спільного музикування. Ми багато граємо разом, і не в одному проекті. А коли не граємо, то постійно контактуємо, спілкуємося, ділимося новими ідеями. Ми переживаємо щось разом і це важливо. Ми можемо не бачитись якийсь час, а потім граємо концерт і це виглядає так, ніби ми рік тому про щось розмовляли і зараз продовжуємо цю розмову на сцені. У кожного з’явилися свої доповнення та переосмислення, але в тій же самій течії.
Це просто чудово. І враження залишає грандіозне. А в якому напрямі з проектом Avtokar будете рухатись далі? Шукати щось ще більш радикальне?
М.Т.: Мені подобається те, що зараз відбувається. В цьому ж напрямі і будемо рухатися. Що ж стосується традиційного чи радикального… Якщо чесно, мені здається: те, що ми зараз робимо – це і є мейнстрим (насправді видно, що музиканти діляться ідеями і багато в чому погоджуються. Таку ж саму думку, незалежно від Токара, висловив і Міколай Тшаска – прим. авт.). Те, що ми робимо – це на часі. А те, що критики, журнали називають «мейнстримом», здається, вже архаїка, таке собі ретро. Кожен з нас по-своєму постійно вдосконалюється. Кожен з нас практикує, займається, читає, розвивається, живе і любить. І все це прекрасно. Потім, Бог дасть, буде чергова зустріч і буде продовження цього нашого кварталогу.